Національна стійкість України: від концептуальних засад до практичної реалізації

Abstract

Актуальність дослідження проблематики національної стійкості зумовлена викликами, які особливо актуалізувалися перед Україною з 2014 року. Анексія Криму та війна на Донбасі виявили системні прогалини у національній безпеці України, що потребує осмислення можливих альтернативних стратегій у цій сфері. В рамках цього дослідження запропоновано міждисциплінарний погляд на проблематику національної стійкості. Розглянуто принципову відмінність між поняттями «національної стійкості» та «національної безпеки», а також запропоновано критерії використання цих понять. Доведено, що поняття національної стійкості є більш комплексним і характеризується більш всеохоплюючою участю громадян у питаннях гарантування національної безпеки держави. Розвиток національної стійкості є можливим за рахунок досить розвиненого в Україні інституту громадянського суспільства та волонтерства, що є невід’ємним складником забезпечення стійкості. Мета дослідження полягає в теоретичному осмисленні поняття «національної стійкості» та пошуку можливих практичних реалізацій цього концепту. В якості можливого прикладного дослідження проблематики автором було проаналізовано результати естонсько-українського проєкту “Resilient Ukraine” (2016–2018) із дослідження особливостей національної стійкості України. За допомогою закритого анкетування на спеціально розробленій трирівневій пропорційній вибірці було опитано 1835 респондентів віком від 15 до 80 років. Вибірка складається з дорослих громадян України, які постійно проживають у Донецькій, Луганській та Харківській областях. За результатами дослідження виявлено державні та громадські інститути, які користуються найбільшою та найменшою довірою громадян у зазначених регіонах. Також проаналізовано динаміку ставлення до інститутів по відношенню до відстані від «лінії контакту» – в межах десяти кілометрів від «лінії контакту» чи кордону з Росією (зона 1); 10–40 км від кордону з Росією (зона 2); більше 40 км від кордону з Росією (зона 3). The relevance of the study of national resilience is conditioned by the challenges that have been particularly relevant to Ukraine since 2014. The annexation of Crimea and the war in the Donbass have revealed systematic gaps in Ukraine’s national security, which requires thinking of possible alternative strategies in this area. Our study offers an interdisciplinary perspective on issues of national resilience. The fundamental difference between the concepts of national resilience and national security is considered, as well as the criteria for using these concepts. It is proved that the concept of national resilience is more complex and characterized by more inclusive participation of citizens in the issues of guaranteeing the national security of the state. The development of national resilience is possible at the expense of Ukraine’s well-developed civil society institute and volunteering, which is an integral part of resilience. The purpose of the study is to provide a theoretical understanding of the concept of national resilience and to find possible practical implementations of this concept. As a possible applied study of the problem, the author analyzes the results of the Estonian-Ukrainian project “Resilient Ukraine” (2016–2018) on the study of the features of national resilience of Ukraine. By means of a closed questionnaire on a specially designed three-level proportional sample, 1835 respondents aged 15 to 80 were interviewed. The sample consists of Ukrainian adults who reside in Donetsk, Luhansk and Kharkiv regions. According to the results of the survey, we found the most and least trusted state/public institutions in the regions. The dynamics of attitudes towards institutions in relation to the distance from the “contact line” within ten kilometers of the “contact line’ or the border with Russia (zone 1) were also analyzed; 10–40 km from the border with Russia (zone 2); more than 40 km from the border with Russia (zone 3).