Боротьба з корупцією в програмах політичних партій – програмні декларації та комунікативні стратегії з виборцем: український та польський досвід

Abstract

У статті представлено порівняльне дослідження антикорупційних стратегій та комунікативних практик політичних партій «Слуга народу» (Україна) та «Право і справедливість» (Польща) у період 2019–2024 років. Аналіз здійснено на основі вивчення офіційних програмних документів партій, які містять декларації про боротьбу з корупцією, а також на основі систематизації їхніх публічних комунікацій – заяв, звернень, інформаційних кампаній, присутності в медіа й соціальних мережах. У дослідженні розмежовано декларативний рівень (програмні цілі) та інструментальний рівень (реальні дії та форми донесення антикорупційного меседжу до виборця). З’ясовано, що політична партія «Слуга народу» будувала власну антикорупційну комунікацію навколо модернізаційного наративу (цифровізація, судова реформа, відкриті дані) та прагнула до формування прозорої взаємодії з громадянами через нові канали цифрової комунікації. Натомість партія «Право і справедливість» обирала конфронтаційний підхід, апелюючи до теми «очищення» від посткомуністичних еліт, дискредитації опозиції, а також використовуючи антикорупційний дискурс як частину ширшої ідеологічної боротьби. Показано, що ефективність комунікативної стратегії залежить не лише від формату політичної комунікації, а й від відповідності між змістом програмних декларацій, реальними політичними діями та суспільними очікуваннями. У висновках обґрунтовано доцільність системного аналізу партійних програм, медіаактивності та публічної риторики політичних сил у сфері боротьби з корупцією як інструменту демократичної легітимації та механізму відновлення суспільної довіри в умовах політичної нестабільності. This article presents a comparative analysis of anti-corruption approaches pursued by the political parties “Sluga narodu” (Ukraine) and “Prawo i Sprawiedliwość” (Poland) in the period from 2019 to 2024. The study focuses on two key components: the official party manifestos in terms of anti-corruption commitments, and the communication strategies used to engage the electorate. A clear distinction is made between the declarative content of anti-corruption measures enshrined in party programs and the formats of political communication applied to promote these messages through media, social networks, public speeches, and targeted information campaigns. The analysis reveals that the “Servant of the People” party emphasizes digital transformation, institutional reform, and direct engagement with citizens, presenting anti-corruption as part of broader modernization. In contrast, “Law and Justice” appeals to the notion of eradicating post-communist influences and often cites fiscal achievements as evidence of its anti-corruption credentials. The findings demonstrate that the effectiveness of an anti-corruption strategy largely depends on the consistency between the programmatic statements and actual communication practices. The study underscores the relevance of combining programmatic content with coherent messaging in the public sphere as a critical factor for enhancing democratic legitimacy and building trust among voters. Unlike previous works that focused primarily on rhetoric, this research integrates both programmatic and communicative dimensions, offering a more comprehensive understanding of how anti-corruption narratives function within electoral competition in Central and Eastern Europe.