Войовнича демократія: демократія та її вороги у політико-правовому контексті

Abstract

Концепція войовничої демократії була сформульована у відповідь на нездатність демократії захистити себе від внутрішніх ворогів, насамперед крайніх та екстремістських політичних партій, які прийшли до влади шляхом зловживання або неправильного використання демократичних інститутів і процедур, таких як вільні вибори, свобода слова і об’єднань. Спершу інструменти войовничої демократії застосовувалися для заборони або обмеження діяльності політичних партій. Згодом практика войовничої демократії значно розширилася, включивши в себе політику, спрямовану на боротьбу із загрозами релігійного фундаменталізму і глобального тероризму. Сьогодні практично неможливо знайти конституційну систему, повністю позбавлену будь-яких ознак войовничої демократії, оскільки така практика більше не має негативного відтінку. Прихильники войовничої демократії вважають, що рішення про виключення з демократичних норм повинні прийматися на основі чітко визначених нормативних критеріїв, таких як захист основних демократичних цінностей, право на участь або можливість перегляду прийнятих раніше рішень. Заперечення з боку критиків цієї концепції варіюються від занепокоєння вузько легалістським і асоціальним розумінням антиекстремістької політики до сумнівів щодо легітимності та ефективності заборони політичних партій, обмеження політичної участі. Одним з виправдань доцільності войовничої демократії є вирішення нею так званого парадокса більшості – захоплення влади недемократичною налаштованою більшістю, що згодом трансформує політичний режим в авторитарний або тоталітарний. До того ж альтернативні підходи, які могли б врятувати демократію у випадках серйозної небезпеки, відсутні. А наявність негативного історичного досвіду початку ХХ ст., який фактично відтворюється з моменту повномасштабного вторгнення РФ в Україну, зумовлює необхідність удосконалення концепції войовничої демократії з урахуванням українського контексту. The concept of a militant democracy was formulated in response to the inability of democracies to defend themselves against internal enemies, primarily extreme and extremist political parties that came to power through the abuse or misuse of democratic institutions and procedures, such as free elections, freedom of speech and association. Initially, the tools of militant democracy were used to ban or restrict the activities of political parties. Over time, the practice of militant democracy has significantly expanded to include policies aimed at combating the threats of religious fundamentalism and global terrorism. Today, it is almost impossible to find a constitutional system that is completely devoid of any signs of militant democracy, as this practice no longer has a negative connotation. Proponents of militant democracy believe that decisions on exclusions from democratic norms should be made on the basis of clearly defined normative criteria, such as the protection of basic democratic values, the right to participate or the possibility of reviewing previous decisions. Objections from critics of this concept range from concerns about a narrowly legalistic and antisocial understanding of anti-extremism policy to doubts about the legitimacy and effectiveness of banning political parties and restricting political participation. One of the justifications for the expediency of militant democracy is that it resolves the so-called majority paradox – the seizure of power by an undemocratic majority, which subsequently transforms a political regime into an authoritarian or totalitarian one. Moreover, there are no alternative approaches that could save democracy in cases of serious danger. And the negative historical experience of the early twentieth century, which has been virtually reproduced since Russia’s full-scale invasion of Ukraine, necessitates the improvement of the concept of militant democracy, taking into account the Ukrainian context.