Органи місцевого самоврядування як суб’єкти зміцнення громадської участі в Україні

Abstract

It is suggested that local self-government bodies are capable and have the institutional capacity to be subjects of strengthening public participation in Ukraine. This thesis is particularly relevant in the context of the full-scale invasion of the occupation forces of the Russian Federation and the need to consolidate the efforts of the state and civil society for joint resistance. Therefore, the purpose of the research is to clarify the role and potential of local self-government bodies in creating conditions for the implementation and strengthening of public participation in Ukraine, to analyze existing practices of initiating certain forms of activity by communities, and to assess the limits of the powers of local representative authorities in wartime, in particular, in terms of international cooperation. The formation of a comprehensive methodology that integrates the tools of neo-institutional, structural-functional, historical-analytical, comparative and other approaches contributed to the realization of the research goal. In particular, it was found that Ukraine has created a legislative framework for the acquisition of subject-object status by local self-government bodies, both as initiators and co-executors of socially relevant projects. At the same time, it is stated that under martial law, society more clearly articulates to political elites at all levels the request to create favorable conditions for the implementation of humanitarian initiatives (primarily volunteer), while the feedback still tends to be declarative and populist. The role of self-government bodies in establishing trilateral relations between communities, non-governmental sector and international institutions was recognized as positive, especially in the implementation and moderation of social projects to support the affected civilian population. In addition, territorial communities were able to form a network of humanitarian hubs for accounting and distribution of humanitarian aid and acted as a kind of guarantor of its targeted use. It is summarized that the described experience is a factor in strengthening institutional memory of reporting and control, expanding the communication potential of local authorities, and ensuring real openness and publicity of their activities. Висунуто припущення, що органи місцевого самоврядування здатні і мають інституціональну спроможність бути суб’єктами зміцнення громадської участі в Україні. Ця теза набуває особливої актуальності в умовах повномасштабного вторгнення окупаційних військ Російської Федерації та потреби консолідації зусиль держави та громадянського суспільства для спільного спротиву. Відтак метою наукового дослідження є з’ясування ролі та потенціалу органів місцевого самоврядування у створенні умов для реалізації та зміцнення громадської участі в Україні, аналіз існуючих практик залучення громад до тих чи інших форм активності, оцінка меж повноважності представницьких органів влади на місцях в умовах війни, зокрема, щодо міжнародної співпраці. Реалізації дослідницької мети сприяло формування комплексної методології, в яку інтегровано інструментарій неоінституціонального, структурно-функціонального, історико-аналітичного, компаративного та інших підходів. Зокрема, встановлено, що в Україні створено законодавче підґрунтя для набуття суб’єкт-об’єктного статусу органами місцевого самоврядування – і як ініціаторів, і як співвиконавців суспільно затребуваних проєктів. Водночас, констатовано, що в умовах воєнного стану суспільство більш чітко артикулює до політичних еліт усіх рівнів запит на створення сприятливих умов для втілення гуманітарних ініціатив (передусім, волонтерських), тоді як зворотній зв’язок і досі тяжіє до декларативності. Позитивною визнано роль самоврядних органів у налагодженні тристоронніх зв’язків між громадами, неурядовим сектором та міжнародними інституціями, мобілізації ресурсів для оптимального забезпечення життєдіяльності регіонів в умовах війни. Окрім того, територіальні громади змогли сформувати мережу гуманітарних хабів для обліку та розподілу гуманітарної допомоги, виступили своєрідними гарантами її цільового використання. Підсумовано, що описаний досвід є чинником подальшого зміцнення інституційної пам’яті щодо звітності та контролю, розширення комунікаційного потенціалу місцевих органів влади та забезпечення реальної відкритості та публічності їхньої діяльності.