Концепція «етнічної демократії» в дослідженні політичних режимів: критичний аналіз

Abstract

The relevance of the study is due primarily to the fact that «ethno-democracy» as a category of political and social sciences remains a rather ambiguous and controversial phenomenon, despite the certain popularity of «ethno-democracy» in Israeli and Jewish public discourse, as well as in highlighting the nature of some political regimes in Asia, Africa, Central and Eastern Europe. The purpose of our research is to clarify the content of the category «ethno-democracy» and the character of its use in scientific and public discourses. The research is based on systemic, interdisciplinary and discursive approaches, the use of which, to a large extent, allowed us to critically rethink «ethno-democracy» and its usefulness in scientific and public discourses. Despite the existence of an alternative, original approach to «ethnic democracy», introduced by Juan José Linz (later in collaboration with Alfred Stepan), it was the concept and model of Sammy Smooha (in which the State of Israel acted as an archetype) that took hold in the world. S. Smooha’s concept is based on the most rooted (especially in Western political science) normative ideas that direct us to consider political regimes not from the point of view of their fundamental properties, such as (dynamic) stability, but from the point of view of such (imaginary) properties as democracy/non-democracy, which are the important elements of liberal discourse and liberal ideology. «Ethnic democracy», according to S. Smooha, is significantly different from the usual types of civic democracy, however, despite its extremely low quality, «ethnic democracy» has more in common with (civic) democracy than with non-democracy. The main rule of ethnodemocracy is an immanent contradiction between two principles – civil and political rights for all citizens and members of the society and the structural subordination of the ethnic minority to the ethnic majority. This contradiction does not exist in quasi-democratic and nondemocratic regimes, which are substantially not democracies and do not pretend to be. At the end of the 1990s, the concept and the model of «ethno-democracy» (which was obviously built on the case of «Jewish state» and was, as critics claimed, an instrument of its legitimation) suffered a rather powerful, rigid and substantive criticism and remarks (primarily by Israeli researchers) regarding its conceptual inadequacy, instability, ineffectiveness and lack of legitimacy. And yet, despite the strong criticism of the concept and the model of «ethnic democracy», over time they more actively applied not only to the State of Israel, but also to some postsocialist and post-Soviet countries, and in recent years – to some important (for preserving the hegemonic control) countries of Asia and Africa (as an instrument of devaluation of «non- Western democracies», in particular Indian and South African political regimes). Therefore, exposing the essence and the purpose of the concept and the model of «ethnic democracy» should obviously be considered a much more important task than the formal content’s speculations. Актуальність дослідження зумовлена насамперед тим, що «етнодемократія» як категорія політичних та соціальних наук залишається досить неоднозначним та контроверсійним явищем, незважаючи на певну популярність «етнодемократії» в ізраїльському та єврейському публічному дискурсі, а також у висвітленні характеру деяких політичних режимів Азії, Африки та Центрально-Східної Європи. Метою статті є розкриття змісту категорії «етнодемократія» та характеру її використання в науковому та публічному дискурсах. В основі дослідження лежать системний, міждисциплінарний та дискурсивний підходи, використання яких, значною мірою, й дозволило критично переосмислити «етнодемократію» та доцільність її використання в науковому та публічному дискурсах. Незважаючи на існування альтернативного, первісного підходу до «етнічної демократії», представленого у роботі Хуана Хосе Лінца (пізніше у співпраці з Альфредом Степаном), саме концепція та модель Самі Смухи (в якій Держава Ізраїль виступила архетипом) утвердилася в світі. В основі концепції С. Смухи лежать найбільш вкорінені (особливо у західній політичній науці) нормативні уявлення, які спрямовують нас розглядати політичні режими не з точки зору їх фундаментальних властивостей, таких як (динамічна) стійкість, а з точки зору таких (уявних) властивостей як демократія/недемократія, які є важливими елементами ліберального дискурсу та ліберальної ідеології. «Етнічна демократія», за словами С. Смухи, значно відрізняється від звичайних типів громадянської демократії, однак, незважаючи на свою вкрай низьку якість, «етнічна демократія» має більше спільного із (громадянською) демократією, ніж з недемократією. Основним правилом етнодемократичного режиму є невід’ємне протиріччя між двома принципами – громадянськими та політичними правами для всіх громадян і членів суспільства та структурним підпорядкуванням етнічної меншості етнічній більшості. Цього протиріччя не існує в квазідемократичних та недемократичних режимах, які субстанціонально не тільки не є демократіями, але й не претендують на це. Наприкінці 1990-х рр.., концепція та модель «етнодемократії» (яка, вочевидь, була побудована на кейсі «єврейської держави» та стала, як стверджують критики, засобом її легітимації) зазнала досить потужної, жорсткої та предметної (насамперед з боку ізраїльських дослідників) критики та зауважень, які стосуються її концептуальної неадекватності, нестабільності, неефективності та браку легітимності. І все ж, незважаючи на нищівну критику концепції та моделі «етнічної демократії», вони з часом почали лише активніше застосовуватись не тільки щодо Держави Ізраїль, а й щодо багатьох постсоціалістичних і пострадянських країн, а в останні роки – й щодо багатьох ключових (для збереження гегемоністського контролю) країн Азії та Африки (як інструмент знецінення «незахідних демократій», зокрема індійської та південноафриканської). Отже, викриття сутності й призначення концепції та моделі «етнічної демократії», вочевидь, слід вважати значно важливішим завданням ніж розгляд її формального змісту.