Естетичні засоби легітимації тоталітарних та неототалітарних політичних режимів

Abstract

The article examines the practices of using works of art to legitimize the power of totalitarian and neo-totalitarian regimes. The methodology of the article is based on a functionalist approach, according to which cultural artifacts are interpreted as social texts which are means of vertical political communication and channels of broadcasting the meanings of collective existence beneficial to the authorities. The expediency of using such means of obtaining information regarding the central problem of the research as: critical discourse analysis, comparative method, actor-oriented analysis, methods of cyber-ethnography is substantiated. It has been proved that due to their high emotiveness, the works of art included in the management arsenal of the totalitarian regime act as effective means of legitimation and mobilization. Their application for administrative purposes generates spontaneous and value-rational models of political behaviour in subordinates. The high managerial potential of such spheres of “aesthetic production” as: fiction, visual arts, fashion, architecture and urban planning has been revealed. It is emphasized that in addition to the actual legitimating practices of the totalitarian regime, they provide the ruling elites with an effective toolkit for organizing certain social processes and controlling them. Thus, the politicization of art and the aestheticization of politics are signs of a totalitarian regime. It was determined that the appeal of new authoritarian regimes to the practice of attracting representatives of various spheres of contemporary art to legitimize their activities generates a double effect: artists get the opportunity to convert their reputational capital into political capital, politicians are able to establish control over those population groups that previously evaded from political participation and support for the regime. Eventually, this leads to the rapid “assembly” of a neo-totalitarian regime. The article states that the managerial effect of “political art” in the 21st century is enhanced by the use of new communication and control technologies. Thus, neo-totalitarianism appears not simply as a revival of practices tested in the past, but as a more powerful and more complex system of political, cultural, informational, etc. control of the state over the society. У статті досліджуються актуальні питання практик використання витворів мистецтва з метою легітимації влади тоталітарних та неототалітарних режимів. В основу методології статті закладений функціоналістський підхід, відповідно до якого артефакти культури інтерпретуються в якості соціальних текстів – засобів вертикальної політичної комунікації і каналів трансляції вигідних владі сенсів колективного буття. Обґрунтовано доцільність використання таких засобів отримання інформації щодо центральної проблеми дослідження, як: критичний дискурс-аналіз, порівняльний метод, акторно-орієнтований аналіз, методи кібер-етнографії. Доведено, що внаслідок своєї високої емотивності, витвори мистецтва, включені до управлінського арсеналу тоталітарного режиму, виступають у ролі ефективних засобів легітимації та мобілізації, породжуючи у підвладних стихійні та ціннісно-раціональні моделі політичної поведінки. Виявлено високу управлінську здатність таких сфер «естетичного виробництва», як: художня література, образотворче мистецтво, мода, архітектура та містобудування. Підкреслено, що окрім власне легітимаційних практик тоталітарного режиму, вони надають правлячим елітам дієвий інструментарій для організації певних соціальних процесів і контролю над ними. Визначено, що звернення нових авторитарних режимів до практики залучення легітимації своєї діяльності представників різних сфер сучасного мистецтва породжує подвійний ефект: митці отримують можливість конвертувати свій репутаційний капітал у політичний, політики – встановити контроль над тими групами населення, які раніше ухилялися від політичної участі та підтримки режимові. У загальному підсумку це призводить до швидкої «зборки» неототалітарного режиму.