Реконфігурація регіональних альянсів на Близькому та Середньому Сході після «Арабської весни»

Abstract

This article analyzes current reconfiguration of alliances in the Middle East. The main changes in cooperation between states and their impact on the regional security are analyzed. The study is based on the method of systems analysis. It allows to explore the formation of modern Middle Eastern alliances at local, regional and global levels. The interaction between the main centers of power is understood within the paradigm of political realism. The author came into conclusion that in the context of global and regional transformations, traditional power structure in the Middle East has given the way to new types of interaction and various forms of ad-hoc collaboration. The decentralization of Arab countries after revolutions in 2011, the absence of a dominant regional actor, and the gradual distance of Washington from the Middle Eastern affairs along with the growing influence of Russia and Chinа, have led to greater autonomy of regional actors and the formation of so-called «flexible alliances». The current Middle Eastern balance of power is based on two axes: Shia-Sunni and intra Sunni, which is not less contradictory than the first one. On this basis a multipolar regional balance of power was formed, including three alternative alliances: Shia, pragmatic Sunni and radical Sunni. The interaction between these blocs in the form of diplomatic struggle, open confrontation or balancing explains all major political and strategic processes in the region. The Shia bloc is the most organized and cohesive among these three. Unlike the Shia, there are serious differences between members of Sunni alliances. These countries form flexible alliances depending on the context and interests of individual states. The unstable nature of the alliances contributes increasingly to unpredictable nature of the Middle Eastern region. Основною метою цієї статті є аналіз сучасної реконфігурації близькосхідних альянсів. Аналізуються основні зміни у тенденціях регіонального співробітництва як між державами, так і між державами та недержавними акторами, а також їхній вплив на безпеку регіону. В основу дослідження покладений метод системного аналізу. Він дозволяє дослідити процес формування сучасних близькосхідних альянсів на локальному, регіональному та глобальному рівнях. Взаємодія між основними центрами сили осмислюється в рамках парадигми політичного реалізму. З’ясовано, що в умовах трансформації глобального та регіонального порядку традиційні моделі розстановки сил на Близькому Сході поступилися місцем новим видам взаємодії та різним формам ситуативної співпраці. Децентралізація низки арабських країн, відсутність домінуючого регіонального актора та поступове самоусунення Вашингтону від близькосхідних справ на тлі посилення позицій Росії та Китаю, призвели до більшої автономії регіональних суб’єктів та утворення так званих «гнучких альянсів». В основі сучасного балансу сил на Близькому Сході полягають одразу дві вісі протистояння – сунітсько-шиїтська та внутрішньосунітська, яка за силою протиріч не поступається першій. На цій основі сформувався багатополярний регіональний баланс сил, що включає три альтернативні альянси – шиїтський, прагматичний сунітський та радикальний сунітський. Взаємодія між цими блоками у формі дипломатичної боротьби, відкритого протистояння або балансування пояснює більшість політичних та стратегічних процесів у регіоні. З трьох альянсів, шиїтський блок – найбільш згуртований та потужний. На відміну від шиїтської вісі, між членами сунітських таборів існують серйозні розбіжності. Ці країни утворюють ситуативні союзи задля досягнення конкретних політичних завдань, залежно від контексту та інтересів окремих держав. Нестабільний характер альянсів сприяє тому, що Близький та Середній Схід стає все більш непередбачуваним регіоном.