Інституційна пам’ять: концептуалізація в політологічному дискурсі

Abstract

It has been found out that political science research on the essence and content of institutional memory intensified only since 2000-ies, having singled out these issues from the plane of purely public administration. Based on the analysis of the scholar papers by D.C. Grube, J. Corbett, Ch. Lindlbom, H. Lovell, Ch. Pollitt, R. Scott the following conclusion has been drawn: the institutional memory is a form of communication with the past, by which archiving of political experience and its succession is provided. The application of retrospective analysis toolkit for clarifying the evolution of the content of the ‘institutional memory’ concept; of systemic approach – for defining the place of above mentioned phenomenon in the structure of collective memory and justifying belonging to it; of structural functionalism – for singling out the subjects of institutional memory and their functions; of the method of generalization – for articulating the essence of the key research category, which eventually combined the static and dynamic components of institutional memory, has been methodologically substantiated. The author suggests categorizing the concept of ‘institutional memory’ as an ability of the system of governance to store accumulated information about past political practices inclusive of the evaluation of actions, decisions, their consequences, which in a form of experience finds its continuation in the analysis or the implementation of the politics. Besides, the author emphasizes such phenomenon as institutional amnesia – inability and incapability of political institutions to memorize the relevant knowledge. Among other, the content of the negative consequences of institutional amnesia for political science research is determined: reduction of the subject field in the evaluation of politics and conduction of comparative studies, leveling the systemic aspect and heredity in politics, deformation of communication links between public and political institutions etc. In domestic practice the tendency of personification of institutional memory – its clear identification with the actions of a specific official as a carrier of certain knowledge and experience – has been found. This fact conditions the prospects of scientific research on artificial construction of institutional memory, its inclusion into the objects of application of manipulative technology. З’ясовано, що політологічні дослідження щодо сутності та змісту інституційної пам’яті активізувалися лише з 2000-х років, виокремивши цю проблематику з площини суто державного управління. На основі аналізу наукових праць Д.К. Грубе, Дж. Корбетта, Ч. Ліндблома, Х. Ловелл, К. Поллітта, Р. Дж. Скотта та ін. зроблено висновок, що інституційна пам’ять – це форма комунікації з минулим, завдяки якій забезпечується архівування політичного досвіду та його наступництво. Методологічно обґрунтовано застосування інструментарію ретроспективного аналізу для з’ясування еволюції змісту поняття «інституційна пам’ять», системного підходу – для визначення місця вказаного феномена у структурі колективної пам’яті й обґрунтування належності до неї, структурного функціоналізму – для виокремлення суб’єктів інституційної пам’яті та їхніх функцій, метод узагальнення – для формулювання сутності ключової категорії дослідження, яка, зрештою, поєднала статичні і динамічні складники інституційної пам’яті. Запропоновано категоризувати поняття «інституційна пам’ять» як здатність системи врядування зберігати накопичену інформацію про минулі політичні практики включно з оцінкою дій, рішень, їхніх наслідків, що у вигляді досвіду знаходить продовження в аналізі або ж реалізації політики. Окрім того, акцентовано ще на такому явищі, як інституційна амнезія – неможливість і нездатність політичними інститутами запам’ятовувати відповідні знання. Визначено зміст негативних наслідків інституційної амнезії для політологічних досліджень: зменшення предметного поля в оцінці політики і здійсненні компаративних досліджень, нівелювання аспекту системності та спадковості в політиці, деформація комунікаційних зв’язків між суспільними та політичними інститутами тощо. Щодо вітчизняної практики виявлено тенденцію до персоніфікації інституційної пам’яті – чіткої її ідентифікації з діями конкретного посадовця як носія певних знань і досвіду. Цей факт зумовлює перспективність наукових досліджень щодо штучного конструювання інституційної пам’яті, включення її до об’єктів застосування маніпулятивних технологій.