Іміджі політиків у фотожабах: візуально-комунікативні прояви політичного «театру»

Abstract

Імідж політиків як прояв візуальної складової частини політичної культури все частіше набуває театральних рис, надаючи театрального характеру комунікаціям у системі «влада − народ». Реакцією людей на ці іміджі стають фотожаби. Цей вид мережевої творчості у статті розглядається ще й як актуальна форма соціально-політичної активності громадян, адже доступність і зручність технологій цифрового фотомонтажу дозволяють людям майже миттєво представляти загалу власні інтерпретації актуальних політичних подій або критику політичних персоналій. Мета дослідження − осмислення практики створення фотожаб як феномену візуальної культури та політичної дискусії, в якому поєднуються такі прояви політичного «театру», як імідж політиків та фотожарти щодо них. Методологічна стратегія цього дослідження базується на концепції театральності соціокомунікативних проявів культури. Результати аналізу фотожартів щодо іміджів політиків показали, що такі фотожаби можна поділити на декілька типів, зокрема: 1) фотожаби-аналогії, в основі яких лежать певні асоціації, викликані зовнішнім виглядом політика; 2) сатиричні фотожаби, в яких через жарти стосовно образу конкретного політичного діяча осмислюються проблеми політичного «театру» як такого; 3) фотожаби низької етичної та візуальної культури, націлені на дискредитацію політичних опонентів; 4) фотожаби, створені заради самого процесу їх створення, політичного підтексту в них може й не бути, незважаючи на те, що об’єктом жарту є політична персона. Встановлено, що до яких би типів не належали фотожаби, якщо об’єктами їх жартів є іміджі політиків, вони автоматично стають частиною політичного «театру». У цьому «театрі» політики створюють іміджі для візуалізації своїх соціальних ролей, політичних амплуа, а люди, посміхаючись над ними, доводять, що можуть бути в цьому «театрі» не лише глядачами, а й критиками, інтерпретаторами. Найбільш показово це проявляється у фотожабах з елементами політичної сатири, де імідж якогось конкретного політика стає лише приводом для розмірковувань над загальними проблемами соціально-політичного життя суспільства. The images of politicians, as a manifestation of the visual component of political culture, are increasingly acquiring theatrical features. This forms the theatrical character of communications in the “power − people” system. People often react to these images with photoshopping (photo-jokes, photofuck). This type of network creativity is considered in this article as an actual form of socio-political activity of citizens, because the availability and convenience of digital editing technologies allow people to present their own interpretations of political events or criticism of political personalities to society almost instantly. The purpose of the study is to comprehend the practice of creating photo jacks as a phenomenon of visual culture and political discussion, in which the image of politicians and photo-jokes on them are combined as manifestations of political “theater”. The methodological strategy of this research is based on the concept of theatricality of socio-communicative manifestations of culture. The results of the analysis of photo-jokes about the images of politicians showed that they can be divided into several types: 1) photo-jokes-analogies, which are based on certain associations caused by the appearance of a politician; 2) satirical photo-toads, in which, with the help of jokes about the image of a particular politician, the problems of the political “theater” as a whole are comprehended; 3) photoshopping of low ethical and visual culture, aimed at discrediting political opponents; 4) photoshopping for the sake of photoshopping, there is no political connotation here, although the object of the joke is a political person. It found that if the objects are photo-jokes images of politicians, this photoshopping automatically becomes part of the political “theater”. In this “theater” politicians create images to visualize their political roles, and people, laughing at them, prove that they can be in this “theater” not only spectators, but also critics and interpreters. This is most revealingly manifested in photo-jokes with elements of political satire, where the image of a particular politician becomes an occasion for reflection on the general problems of the political life of society.