Політичний складник феномену «лідер громадської думки»: теоретичний аспект

Abstract

Стверджується, що в умовах поглиблення інклюзивності політики від локального до глобального рівнів лідери громадської думки включені до політичного процесу – політичної комунікації, політичних технологій тощо. З еволюцією інформаційно-комунікаційних впливів, віртуалізацією суспільства, політизацією сфери масмедіа питання змісту та можливостей «лідерів громадської думки» набувають особливої актуальності, а сталі теоретичні парадигми потребують доповнень і уточнень. Цим потребам підпорядковано мету наукового дослідження – аргументувати політичну домінанту у призначенні лідерів громадської думки, з’ясувати модерні чинники та напрямки їхньої діяльності. Досягнення дослідницької мети уможливлює застосування широкої методологічної бази, зокрема, інструментарію соціологічного підходу, структурного функціоналізму, компаративного, аналітичного, статистичного методів, історично-ретроспективного аналізу. Проаналізовано сутність поняття «лідер громадської думки», підходи до його категоризації та типологізації (Б. Берельсон, Дж. Брайант, Т. Гітлін, Х. Кантріл, Е. Кац, П. Лазарсфельд, Р. Мертон, Е. Ноель-Нойман, У. Шрамм та ін.). Акцентовано політичну зумовленість сучасного етапу реалізації функцій лідерів громадської думки, у зв’язку з чим останніх запропоновано визначити як індивідуальних суб’єктів політичного впливу, які діють в інформаційній площині, мають доступ як до широкої аудиторії, так і до каналів одно- та двосторонньої комунікації з нею з метою переконання, передачі інтерпретованої інформації, привернення уваги до важливих (або потрібних) аспектів суспільно-політичного життя країни; медіатори комунікаційного процесу на рівні «влада – суспільство». Також наголошено на спроможності такої моделі взаємозв’язків, коли лідери думок виступають декламаторами суспільних настроїв, запитів та цінностей, які населення вважає за необхідне донести до влади. Обґрунтовано, що включення лідерів громадської думки до політики не обмежується електоральним процесом, а є супроводжуючим чинником і для реалізації державної політики, і для провадження управлінського курсу окремих політичних сил та їхніх представників. It is argued that under present conditions public opinion leaders are involved into the political process: political communication, political technology and more. With the evolution of information and communication influences, the virtualization of society, politicization of the media the issues of content and capabilities of public opinion leaders become especially relevant, and the established theoretical paradigms require additions and more clear definitions. Thus, the purpose of the study is subordinated to these needs. This paper intends to argue political dominant in assigning public opinion leaders, to ascertain modern driving forces and directions of their activity. Achievement of the goal of the study allows to apply broad methodological base, in particular the tools of sociological approach, structural functionalism, comparative, analytical, statistical methods, historical and retrospective analysis. The essence of the concept of «leader of public opinion», approaches to its categorization and typology are analyzed. The political conditionality of the current stage of implementation of the functions of public opinion leaders is emphasized. As a result, the latter are proposed to be identified as individual subjects of political influence who act in informational realm, have access to a wide audience as well as to the channels of one- and two-way communication with it for the purpose of persuasion, transfer of interpreted information, drawing attention to important (or needed) aspects of socio-political life of the country. The workability of such a model of intercommunication when public opinion leaders declaim the mood, needs and values of the society that the population deems necessary to get across to the authorities is also emphasized. The author provides evidence that the integration of public opinion leaders into the politics is not limited to the electoral process but is an accompanying driving force for the implementation of both the state policy and for taking managerial course of specific political powers and their representatives.