Концептуалізація історичної пам’яті як ресурсу політичного впливу в постмодерну епоху

Abstract

Historical memory is seen as a resource of political influence. It is argued that there are at least two approaches to its definition in this context: historical memory – as a set of collective ideas about the past, a form of collective memory of the group, which is purposefully constructed by the state (political elite); historical memory is a kind of spiritual potential of the people, which is formed organically and evolutionarily. In the first case, we are talking about historical politics. It is argued that the terms “historical policy” and “memory policy” are used in the context of “constructing” historical memory. It is noted that the priority in the use of a term is determined by certain factors. In particular, the peculiarities of the scientific linguistic tradition, interstate contacts and the specifics of the use of appropriate terminology. But in most cases they are distinguished by the subjects of influence: historical memory is formed by the state (political elite). It is argued that historical politics in the postmodern era has had a significant impact on politics in general. First, it forms mass ideas, loyalty to power, serves as an argument in ideological contradictions and is a means of education. And, secondly, and most importantly, it represents the “brand” of the country at the foreign policy level, makes it competitive. After all, correct historical policy, in particular, is of great importance for Ukraine, as its historical memory is rich, but woven from heterogeneous fragments that represent different eras and have, in particular, a regional dimension. And history, in turn, becomes an effective player of today, as the author proves. It is argued that there are different types and models of historical policy. These include: aggressive politics of memory, nihilistic approach, politics of ridicule, pact of oblivion, politics of memory with indifference to the past. Emphasis is placed on the fact that the choice of type and model determines our domestic political stability, the formation of pluralistic values and success in the foreign policy arena. Розглядається історична пам’ять як ресурс політичного впливу. Стверджується, що існує принаймні два підходи до її визначення в цьому контексті: історична пам’ять як сукупність колективних уявлень про минуле, форма колективної пам’яті групи, яка цілеспрямовано сконструйована державою (політичною елітою); історична пам’ять – своєрідний духовний потенціал народу, який формується органічно й еволюційно. У першому випадку йдеться про історичну політику. Стверджується, що в контексті «конструювання» історичної пам’яті застосовують терміни «історична політика» й «політика пам’яті». Зазначається, що пріоритет у використанні того чи іншого терміну зумовлюють певні чинники, зокрема особливості наукової лінгвістичної традиції, міждержавні контакти й специфіка використання відповідної термінології. Але в більшості випадків їх розрізняють за суб’єктами впливу: історичну пам’ять формує держава (політична еліта), до формування політики пам’яті дотичні всі соціальні суб’єкти. Стверджується, що історична політика в постмодерну епоху має значний вплив на політику в цілому. По-перше, вона формує масові уявлення, лояльність до влади, слугує аргументом в ідеологічних суперечностях та є засобом виховання. А подруге, – вона репрезентує «бренд» країни на зовнішньополітичному рівні, робить її конкурентоспроможною. Адже коректна історична політика, зокрема для України, має неабияке значення, оскільки її історична пам’ять багата, але сплетена з різнорідних фрагментів, що представляють різні епохи й мають регіональний вимір. А історія своєю чергою стає дієвим гравцем сьогодення, що аргументується авторкою. Доводиться, що розрізняють різні типи й моделі історичної політики. Серед них агресивна політика пам’яті, нігілістичний підхід, політика висміювання, пакт про забуття, політики пам’яті з байдужістю до минулого. Акцентується на тому, що від вибору типу й моделі залежить наша внутрішньополітична стабільність, формування плюралістичних цінностей та успіх на зовнішньополітичній арені.