Репрезентація етнополітичних партій міноритарних груп України у форматі парламентських електоральних циклів 1998–2019 років

Abstract

У контексті декларування Україною європейського вектору суспільного розвитку проблематика етнополітичного менеджменту та ефективного представництва інтересів етнічних груп спонукає до теоретичного вивчення, а відтак до практичної імплементації ефективних механізмів інституційного дизайну публічного управління країн ЄС. Цей аспект зумовлює актуальність вивчення проблематики політичної репрезентації етнічних меншин у форматі етнополітичних партій як суб’єктів парламентських електоральних кампаній. Метою студії є висвітлення участі етнополітичних партій міноритарних груп України у парламентських електоральних циклах 1998–2019 років. Автор використовує методики типологізації та аналізу електоральної статистики. Ураховуючи критерії етнічного маркера політичних партій України та компактного територіального розселення етнічних груп як їхнього потенційного електорату, автор виділяє п’ять типів етнополітичних партій: 1) етнополітичні партії, що відстоюють ідеологію українського інтеґрального націоналізму; 2) етнорегіональні партії української етнічності; 3) етнополітичні партії російської громади / проросійські партії; 4) регіональні партії етнічних громад України; 5) етнобрендові партії міноритарних груп України. Об’єктом дослідження виступають три останні типи етнополітичних партій України. У статті констатовано, що в кінці 1990-х – середині 2000-х років у структурі етнополітичних партій лідерство займала Прогресивна соціалістична партія України (лідер Наталія Вітренко). Вона здобувала значні електоральні вподобання російськомовних виборців Сходу, Півдня України та Криму. Окрему нішу в середовищі російськомовного політикуму займали політичні партії «Союз», «За Русь Єдину», «Русько-Український Союз» (РУСЬ), Слов’янська партія, «Руський блок», які також ставали учасниками електоральних процесів. Марґінальну позицію на парламентських виборах мали «Партія політики ПУТІНА» (2006) та виборчий блок політичних партій «КУЧМА» (2007). За наслідками події Революції Гідності етнополітичні партії російської громади / проросійські партії втрачають свої позиції. Натомість сформувалися етнобрендові політичні проєкти окремих міноритарних груп України (поляків, грузинів, ромів). Водночас лише Циганська партія України в одиничному випадку позиціонувала себе на парламентських виборах 2019 року в м. Одеса. Автор робить висновок про необхідність приведення нормативно-правових рамок партійного будівництва України у відповідність до європейських практик демократичного плюралізму, регіоналізму та децентралізації влади. At this stage the issue of ethnopolitical management and effective representation of ethnic minority groups in the context of declaring European vector for Ukraine is being actualized. This aspect determines the relevance of the study of political representation of ethnic minorities in the framework of ethno-political parties as subjects of parliamentary election campaigns. The purpose of the study is to analize the participation of ethno-political parties of minority groups in Ukraine in the parliamentary electoral cycles of 1998–2019. The author uses methods of typology and analysis of electoral statistics. Taking into account the criteria of ethnic marker of political parties of Ukraine and compact territorial settlement of ethnic groups as their potential electorate, the author identifies five types of ethno-political parties: 1) ethno-political parties which protect the ideology of Ukrainian integral nationalism; 2) ethno-regional parties of Ukrainian ethnicity; 3) ethnopolitical parties of the Russian community / pro-Russian parties; 4) regional parties of ethnic communities of Ukraine; 5) ethnic-brand political parties of minority groups of Ukraine. The object of the study are the last three types of ethno-political parties in Ukraine. The article states that in the late 1990s and the mid-2000s, the Progressive Socialist Party of Ukraine (led by Nataliia Vitrenko) in the structure of ethno-political parties was an impeccable leader. It gained significant electoral preferences of Russian-speaking voters in the East, South of Ukraine and Crimea. A separate niche among Russian-speaking politicians was occupied by the political parties Soyuz, For Russia United, Russo-Ukrainian Union (RUS), the Slavic Party and the Russian Bloc, which also became participants in the electoral process. The Putin’s Politics Party (2006) and the Kuchma electoral bloc (2007) had a marginal position in the parliamentary elections. As a result of the Revolution of Dignity, the ethno-political parties of the Russian community / pro-Russian parties had been lose their positions. Instead of this, the ethnic-brand political projects of minority groups of Ukraine (Poles, Georgians, Romani People) have been formed. At the same time, only the Gypsy Party of Ukraine in an individual case positioned itself in the 2019 parliamentary elections in Odessa. The author concludes that it is necessary to provide a legal framework of party building in Ukraine in accordance with European practices of democratic pluralism, regionalism and decentralization of power