Стратегічна автономія ЄС та міcце України в новій архітектурі європейської безпеки: політико-інституційний аналіз

Abstract

У представленій статті здійснюється всебічний та багаторівневий політикоінституційний аналіз трансформації концептуальних засад стратегічної автономії Європейського Союзу в контексті сучасної російсько-української війни та масштабної реконфігурації глобального безпекового ландшафту протягом 2022–2026 років. Автор розглядає стратегічну автономію не лише як здатність ЄС до самостійних військових дій, а як комплексний суверенітет, що охоплює технологічну, енергетичну та нормативну сфери. У роботі детально досліджено еволюцію ролі України: від об’єкта міжнародної опіки та реципієнта гуманітарної допомоги до критично важливого суб’єкта безпеки, який де-факто визначає параметри нового європейського оборонного простору. Особлива увага приділяється аналізу новітніх інституційних механізмів взаємодії між Києвом та Брюсселем, зокрема через залучення України до Європейського оборонного фонду (EDF) та спільних ініціатив із закупівлі озброєнь. У статті аргументовано, що український бойовий досвід та інноваційні розробки в галузі DefenseTech виступають каталізатором внутрішніх реформ у Європейському Союзі, змушуючи його долати бюрократичну інерцію та переходити до більш гнучких моделей управління безпекою. Автор аналізує політико-психологічні бар’єри всередині держав-членів ЄС, пов’язані з так званою «втомою від розширення», та пропонує шляхи їх нейтралізації через утвердження нової спільної ідентичності «захисників демократичного ладу». Наукова новизна роботи полягає у висвітленні реверсивного впливу інтеграції України на інституційну стійкість та геополітичну суб’єктність Європи. Стаття доводить, що без повноправної інтеграції військово-технічного та людського потенціалу України стратегічна автономія Європейського Союзу залишиться незавершеним проєктом, вразливим до зовнішніх авторитарних впливів. This scientific article provides a comprehensive and multi-level politico-institutional analysis of the evolution of the conceptual foundations of the strategic autonomy of the European Union in the context of the current Russian-Ukrainian war and the large-scale reconfiguration of the global security landscape during 2022–2026. The author considers strategic autonomy not only as the EU’s ability to independent military action, but as a comprehensive sovereignty covering technological, energy, and regulatory spheres. The paper examines in detail the evolution of Ukraine’s role: from an object of international guardianship and a recipient of humanitarian aid to a critically important security subject that de facto determines the parameters of the new European defense space. Special attention is paid to the analysis of the latest institutional mechanisms of interaction between Kyiv and Brussels, in particular through Ukraine’s involvement in the European Defense Fund (EDF) and joint initiatives for the purchase of weapons. The article argues that Ukrainian combat experience and innovative developments in the field of DefenseTech act as a catalyst for internal reforms in the European Union, forcing it to overcome bureaucratic inertia and move to more flexible models of security management. The author analyzes political and psychological barriers within the EU member states related to the so-called «enlargement fatigue» and suggests ways to neutralize them through the establishment of a new shared identity of «defenders of the democratic order». The scientific novelty of the work lies in highlighting the reverse impact of Ukraine’s integration on the institutional resilience and geopolitical subjectivity of Europe. The article proves that without the full integration of the military-technical and human potential of Ukraine, the strategic autonomy of the European Union will remain an unfinished project, vulnerable to external authoritarian influences.