Реновація парменідівського концепту часу та сучасна фундаментальна наука

Abstract

У статті автор розглядає питання природи часу, запропоноване у неопарменідизмі та сучасній фундаментальній науці. Метою аналізу є пояснення поняття та природи часу. Однак це дослідження не має еклектичного характеру. Автор звертає особливу увагу на концепції британського філософа Джона Мактаґарта та італійського мислителя Емануеле Северино. Обоє обстоювали ідею ілюзорності часу, його вторинності. На думку Мактаґарта, якщо час реальний, то цей його статус мав би бути підтверджений в одному з двох можливих значень (вимірів). Мактаґарт уважає, що час нереальний, бо не існує жодного емпірично підтвердженого доказу про його існування. Северино розглядає час як частину буття, яке існує окремо від часу та поза часом. У концепції Северино стверджується, що час виникає тоді, коли Буття вже наявне, оскільки воно вже існує. Сучасна наука пояснює час як щось таке, що не є фундаментальною категорією реальності. Так, американський фізик Шон Керролл уважає, що час не може мати статусу частини об’єктивної і незалежної від людини реальності. Стан Всесвіту не може бути описаний через поняття часу, бо завжди перебуває в «минулому-теперішньому-майбутньому». Такий стан названо «квантова суперпозиція». Автор уважає, що концепція неопарменідизму може сприяти розширенню інструментарію для інтерпретації даних, отриманих унаслідок досліджень у галузі фундаментальних основ реальності. Підставою для цього можна вважати міждисциплінарне застосування нового трактування філософської термінології.