Розвиток польської педагогіки культури в контексті соціокультурних змін та європейської інтеграції (1989–2000 рр.)

Abstract

У статті представлено теоретичний аналіз періоду «концептуалізації й фундаменталізації» польської педагогіки культури (1989–2000 рр.). Дослідження спрямовано на виявлення механізмів реституції гуманістичної традиції в умовах демократичного перелому, деідеологізації освіти та пошуку нових аксіологічних орієнтирів у межах європейського освітнього простору. Для досягнення мети було використано комплекс взаємодоповнювальних методів: історико-педагогічний аналіз (для простеження еволюції концепцій польських авторів), компаративний метод (для зіставлення ідеологічно-закритої та теоретично-відкритої моделей педагогіки (за С. Волошиним)), герменевтичний метод (для інтерпретації наукових праць Я. Гайди та Б. Суходольського в контексті соціокультурного перелому) і системний підхід, який дозволив розглянути педагогіку культури як цілісну систему обов’язків і цінностей, що забезпечують духовну ідентичність людини. Вперше системно проаналізовано роль Люблінської школи Я. Гайди в подоланні кризи легітимізації педагогічної науки. Обґрунтовано статус педагогіки культури як «навігатора» в умовах «глобального села», що дозволяє гармонізувати технічний прогрес із духовним саморозвитком особистості. Встановлено, що злам 1989 року спричинив епістемологічний розрив, який вимагав відмови від соціалістичної доктрини на користь методологічного плюралізму. С. Волошин обґрунтував перехід до «відкритої» педагогіки, а Б. Суходольський визначив ситуацію як «втрату стабільної точки опори», що зумовило радикальну реконструкцію виховання. Доведено, що інтеграція Польщі до європейського простору актуалізувала звернення до «абсолютних цінностей» та «трагічного гуманізму» (І. Войнар) як засобів захисту людини від цивілізаційного обміління. Педагогіка культури на межі тисячоліть трансформувалася в самостійну галузь, яка через залучення до культурної спадщини забезпечує формування активного реципієнта, здатного до творчої реалізації в умовах постмодерної невизначеності. The purpose of the work is the theoretical analysis of the period of “conceptualization and fundamentalization” of Polish cultural pedagogy (1989–2000s). The study aims to identify the mechanisms for the restitution of the humanistic tradition in the conditions of the democratic transition, the de-ideologization of education, and the search for new axiological landmarks within the European educational space. To achieve this goal, a complex of complementary methods was utilized: historical-pedagogical analysis (to trace the evolution of the concepts of Polish authors), the comparative method (to contrast the ideologically “closed” and theoretically “open” models of pedagogy according to S. Wołoszyn), the hermeneutic method (to interpret the scientific works of J. Gajda and B. Suchodolski in the context of the socio-cultural breakthrough), and the systems approach, which allowed for the examination of cultural pedagogy as a holistic system of duties and values that ensure an individual’s spiritual identity. For the first time, the role of the Lublin school of J. Gajda in overcoming the crisis of legitimacy in pedagogical science has been systematically analyzed. The status of cultural pedagogy as a “navigator” in the conditions of the “global village” is justified, providing a framework to harmonize technical progress with the spiritual self-development of the individual. It has been established that the upheaval of 1989 caused an epistemological rupture, necessitating a departure from socialist doctrine in favor of methodological pluralism. S. Wołoszyn substantiated the transition to “open” pedagogy, while B. Suchodolski defined the situation as a “loss of a stable foothold”, which led to a radical reconstruction of upbringing. It is proven that Poland’s integration into the European space actualized the appeal to “absolute values” and “tragic humanism” (I. Wojnar) as means of protecting individuals from civilizational shallowing. At the turn of the millennium, cultural pedagogy transformed into an independent field that, through engagement with cultural heritage, ensures the formation of an active recipient capable of creative realization in conditions of postmodern uncertainty.