Драматургія діалогів між кларнетом і струнними в оркестровій творчості композиторів другої половини XVIII ст.

Abstract

У фокусі уваги – специфіка взаємодії кларнета й струнних в оркестровій музиці кінця XVIII століття. У статті описано аналіз різних типів діалогу: контрасні діалоги, питання-відповідь, паралельне звучання, імітаційні діалоги, гармонійно доповню- вальні. Розглянуто, як ці прийоми використовували для створення драматичного напруження, посилення емоційного впливу та збагачення оркестрової фактури. На прикладах концертів для кларнета Моцарта, Стаміца, симфоній Йозефа Гайдна, Антоніо Россетті та опер Антоніо Сальєрі досліджується роль кларнета як інстру- мента, здатного зливатися з оркестром і взаємодіяти зі струнними, утворюючи виразні та гармонійні звукові ефекти. Кларнет взаємодіє зі струнними не лише як акомпанувальний або сольний інструмент, а як рівноправний учасник оркестрової тканини, збагачуючи загальну текстуру та додаючи глибини музичному змісту. Показано, що тембровий контраст між кларнетом і струнними слугував ефектив- ним засобом передавання емоцій і психологічних станів, а гармонійно взаємодоповню- вальний діалог сприяв довершеності музичної драматургії. Стаття демонструє, як розширення оркестрового складу сприяло формуванню діалогічних форм між групами інструментів, і відкриває нові перспективи для дослідження еволюції кларнета в орке- стровій музиці. Автор підкреслює, що введення кларнета в оркестрову практику наприкінці XVIII століття стало важливим кроком у розвитку музичного мистецтва й заклало основи романтичної оркестрової мови. Особливий акцент зроблено на естетичних і стилістичних новаціях, що визначили значення кларнета в контексті класичної оркестрової традиції. Зокрема, аналіз ролі кларнета у взаємодії з іншими оркестровими групами дає змогу глибше зрозуміти еволюцію інструментальної музики XVIII століття. The article focuses on the specifics of interaction between clarinet and strings in orchestral music of the late 18th century. This article describes the analysis of different types of dialogues: contrasting dialogues, question-and-answer, parallel sounding, imitative dialogues, harmoniously complementary dialogues. It will be considered how these techniques were used to create dramatic tension, enhance emotional impact and enrich the orchestral texture. Using the examples of clarinet concertos by Mozart and Stamitz, symphonies by Joseph Haydn and Antonio Rossetti, and operas by Antonio Salieri, the role of the clarinet as an instrument capable of merging with the orchestra and interacting with the strings to create expressive and harmonious sound effects is explored. The clarinet interacts with the strings not only as an accompanying or solo instrument, but as an equal participant in the orchestral fabric, enriching the overall texture and adding depth to the musical content. It is shown that the timbre contrast between the clarinet and strings served as an effective means of conveying emotions and psychological states, and the harmoniously complementary dialog contributed to the perfection of musical drama. The article demonstrates how the expansion of the orchestral composition contributed to the formation of dialogic forms between groups of instruments and opens up new perspectives for the study of the evolution of the clarinet in orchestral music. The author emphasizes that the introduction of the clarinet into orchestral practice at the end of the 18th century was an important step in the development of musical art and laid the foundations of the romantic orchestral language. Particular emphasis is placed on the aesthetic and stylistic innovations that determined the significance of the clarinet in the context of the classical orchestral tradition. In particular, the analysis of the clarinet’s role in interaction with other orchestral groups allows for a deeper understanding of the evolution of instrumental music of the 18th century.