Феліцитарні уявлення в європейській філософській традиції епохи Відродження та Раннього модерну

Abstract

The article examines the idea of a happy life in the philosophical thought of the Renaissance and early modern times. Special attention in the article is paid to the teachings of Renaissance humanists about happiness and the views of Jesuit moral casuistry on this issue. The relevance of the study of the process of formation of felicitarian ideas in the European intellectual tradition is obvious, because the category of “happiness” is fundamental to the analysis of the moral and ethical system, norms of behavior and the concept of meaning of life. The purpose of this article is to consider ideas about happiness inherent in the Renaissance and early Modernism, given the isolation of those achievements that influenced the further formation of philosophical ideas about the meaning of human life inherent in modernity. Research methods are dictated by the subject and the specifics of the source base. The scientific and methodological basis of the study is an interdisciplinary approach, which includes historical, philosophical, cultural and axiological principles of analysis. Historical and comparative research methods were also used. The results of the study are reflected in the conclusions of the article. Thus, it is concluded about the hereditary connection of the views of thinkers of the Renaissance and early modern times with the teachings of philosophers of Antiquity and the Middle Ages. In the Renaissance there is a deepening gradation of different types of ideas about happiness. Yes, true happiness continues to be recognized as heavenly bliss. At the same time, the human right to earthly happiness is recognized. Thus, in justifying human nature, humanists recognize the individual’s right to the satisfaction of bodily needs and, consequently, to the receipt of material goods and bodily pleasures. Another way of interpreting this concept is the Epicurean tendency to understand happiness as a contemplative life of a sage. An active life aimed at creative work and cognition is also understood as a kind of happiness. According to the theorists of Catholic moral theology, earthly happiness, which is associated with the possession of earthly goods, is not in itself considered necessarily bad or sinful. Happiness and misery on earth are given to man by God’s will, as a reward or a test, and it is up to man whether they will benefit him or lead to death. Earthly happiness is good when it promotes salvation, and evil when it becomes an obstacle. The hedonistic model of happiness is rejected by Catholic authors. У статті досліджено уявлення про щасливе життя у філософській думці епохи Відродження та ранньомодерного часу. Окрема увага у статті звертається на вчення ренесансних гуманістів про щастя та погляди єзуїтської моральної казуїстики на цю проблематику. Актуальність проблеми дослідження процесу становлення феліцитарних уявлень у європейській інтелектуальній традиції є очевидною, адже категорія «щастя» є засадничою для аналізу морально-етичної системи, норм поведінки та концепту сенсу життя. Метою статті є розгляд уявлень про щастя, властивих епохам Відродження та раннього модерну з огляду на виокремлення тих здобутків, які вплинули на подальше формування філософських уявлень про сенс життя людині, властивих сучасності. Методи та результати дослідження. Методи дослідження продиктовані предметом та специфікою джерельної бази. Науково-методологічною основою дослідження є міждисциплінарний підхід, який включає в себе історико-філософський, культурологічний і аксіологічний принципи аналізу. Також використано історичний та компаративний методи дослідження. Результати дослідження відображені у висновках статті. Так, робиться висновок про спадкоємний зв’язок поглядів мислителів Ренесансу та ранньомодерних часів із вченням філософів Античності та Середньовіччя. В епоху Відродження спостерігається поглиблення градації різних типів уявлень про щастя. Так, істинним щастям продовжує визнаватися небесне блаженство. Водночас визнається право людини на земне щастя. Так, виправдовуючи людську природу, гуманісти визнають право індивіда на задоволення тілесних потреб, а отже, і на отримання матеріальних благ та тілесних задоволень. Іншим способом трактування цього поняття є епікурівська тенденція розуміння щастя як споглядального життя мудреця. Активне життя, спрямоване на творчу працю та пізнання, також розуміється як різновид щастя. Згідно з теоретиками католицької моральної теології, земне щастя, що пов’язане з володінням земними благами, саме собою не вважається чимось неодмінно поганим чи гріховним. Щастя та нещастя на землі дається людині з Божої волі, як нагорода чи випробування, і лише від людини залежить, чи підуть вони їй на користь, чи призведуть до загибелі. Земне щастя є добром, коли сприяє спасінню, і злом, коли стає йому перешкодою. Гедоністична модель щастя католицькими авторами відкидається.