Особливості положень про просунуту співпрацю в ЄС у Ніццькому договорі

Abstract

У статті проаналізовано положення про просунуту співпрацю як форму гнучкої інтеграції в Ніццькому договорі 2001 р. Метою є аналіз змін, які були внесені до положень Ніццького договору, що фіксують просунуту співпрацю як форму гнучкої інтеграції в ЄС. У процесі дослідження використано методи порівняльного аналізу, системного аналізу, аналізу конкретних випадків, контент-аналізу. У Ніццькому договорі відбувся перегляд положень про просунуту співпрацю, і цьому було декілька вагомих причин. Найважливішою з них було майбутнє «велике» розширення за рахунок країн, чиї економічні показники відрізняються від середніх по ЄС, та з не до кінця сталими політичними системами й іншою політичною культурою. Крім того, ідеї, висунені лідерами Франції і Німеччини, активізували дискусію про майбутнє розширеного Євросоюзу і про можливість різношвидкісного просування інтеграції. Існувала також насущна необхідність активізації Спільної зовнішньої політики і політики безпеки, але саме в цій галузі можливості застосування просунутої співпраці згідно з Амстердамською угодою були дуже скромними, хоча потенційно більш ніж перспективними. У Ніццькій редакції договору були змінені загальні і спеціальні положення про просунуту співпрацю. Найбільш важливими змінами стали відміна так званого принципу «екстреного гальмування» (emergency brake, фактичного права вето) під час запуску просунутої співпраці, деяке полегшення самої процедури запуску, зменшення мінімального числа учасників і введення просунутої співпраці в рамки Спільної зовнішньої політики та політики безпеки (СЗППБ). Була спрощена процедура, передбачена для вступу держав у вже існуючі проекти просунутої співпраці. У Ніццькому договорі просунуту співпрацю було дозволено застосовувати у сфері зовнішньої політики і політики безпеки («друга опора»), що замінило принцип конструктивного утримання, який існував в Амстердамському договорі. Ніццький договір дещо змінив участь інститутів ЄС в організації просунутої співпраці. Було змінене мінімальне число учасників просунутої співпраці – вісім держав-членів. Це об’єктивно є полегшенням порівняно з Амстердамським договором. The provisions on advanced cooperation as a form of flexible integration in the Treaty of Nice of 2001 have been analyzed in the article. In the Treaty of Nice, the provisions on advanced cooperation were reviewed, and there were several good reasons for this. The most important was the forthcoming “big” expansion at the expense of the countries whose economic indicators differ from the average ones in the EU, but with not fully stable political systems and a different political culture. There was also an urgent need to intensify a common foreign and security policy, but it was in this area that the possibilities of applying the advanced cooperation under the Treaty of Amsterdam were very modest, although potentially more than promising. In the revised edition of the Treaty of Nice, the general and special provisions on the advanced cooperation were changed. The most important changes were the abolition of the so-called “emergency brake” (actual veto power) in the launch of the advanced cooperation, some facilitation of the launch procedure itself, the reduction of the minimum number of participants and introduction of the advanced cooperation within the framework of the Common Foreign and Security Policy (CFSP). The procedure provided for the states to join the existing advanced cooperation projects was simplified. In the Treaty of Nice, the advanced cooperation was allowed to be applied in the field of foreign and security policy (the “second pillar”), which replaced the principle of constructive retention existing in the Treaty of Amsterdam. The Treaty of Nice somewhat changed the participation of EU institutions in the organization of the advanced cooperation. The minimum number of participants in the advanced cooperation was changed – eight member states. This is objectively a relief compared to the Treaty of Amsterdam.